Десять років надії. Луганський щоденник

Ох, за ці 10 років яких  тільки  не було у нас надій. Про що тільки ми не мріяли, проводячи ночі без сну, або прокидаючись серед ночі, сподіваючись, що реальність – сон, а сон - дійсність.

Звичайно, без жодного лукавства ми чекали дуже довго, що все відновиться і буде як раніше. Тих, хто вірив у це, було так багато, що на цьому тлі ті, хто думав інакше здавалися божевільними. Тільки хтось, сподіваючись, їхав, а хтось сподіваючись залишався. Зараз про таких говорять "ждуни" та дають від 10 років до довічного терміну. Надіятись стало кримінальним злочином. Але спочатку ми всі сподівалися, що прийде той ранок, коли ми підемо на колишню роботу, буде світло, вода, газ та зв'язок.

Старий при мені влітку 2014 року питав у Дмитра Сидорова («міністр культури і спорту» в «ЛНР» - ред.), який не був тоді ніяким міністром, а більше був схожим на юнака, - коли запрацюють банкомати? Тому що на рахунку у нього залишилася пенсія, яку він не встиг зняти. І Сидоров, щоб якось заспокоїти старого, обіцяв йому, що все буде: обов'язково, але не відразу.

Ми сподівалися. Напевно, навіть самі не усвідомлюючи, чого хочемо насправді. Тому що всі політичні, військові, і будь-які катаклізми навколо нас, все одно зводилися до простих, але важливих для кожного категорій: сім'я, друзі, любов, свобода.

"Ми півроку сподівалися, що він живий", - розповідав хлопчик про свого загиблого батька. Надія знайти батька, колишнього шахтаря. А потім, знайшовши, - що це не він. Надія, що десь живий, без зв'язку, поранений, без документів, із втратою пам'яті. Нескінченна надія на те, що все буде як і раніше. Сім'я. Мир. Здоров'я. Робота. Щасливе дитинство. "Як думаєш, я потрібна йому?" - про свого дорослого сина, який поїхав, питає мене його бабуся-мати. І його безапеляційне: "Ні, я не приїду на її похорон".

Так об кахель на підлозі б'ється посуд - тисячі уламків, у малюнку яких лише вгадується колишній сюжет. "Тіло її чоловіка чомусь знайшли в ДНР за півроку. Найбільше вона шкодує, що не встигла завагітніти". Цей малюнок надій як химерне мереживо з найтоншої нитки. Чи повернуться діти? Або просто – чи приїдуть? Хоча б раз! Надія стала матеріальною, відчутною, із присмаком сліз. Напевно, були й щасливі надії, але частіше вони були гіркими.

На те, щоби навчитися жити просто так, одним днем, пішло 10 років. Відкриттям було, що можна жити просто, сьогодні на сьогодні, від авансу до зарплати, відразу позбувшись усіх болісних якорів.

З шаленими очима біжить на зупинку моя знайома. Раніше вона не ходила пішки. Раніше її возив чоловік. Заможна та дуже благополучна пара. Не виїжджали влітку 2014 – як і багато хто, чекали, що буде як раніше. Але їх звинуватили у диверсійній діяльності, чоловік узяв усе на себе. Вона як сірник, як граната без чеки. Я уникаю дивитись на неї, це страшно. Вона біжить на зупинку, сподіваючись змінити ситуацію, в яку вони потрапили. Уся вона стала надією на щось. Живою надією, мало схожою на колишню людину.

За ці десять років були тисячі надій. Якісь розсипалися попелом, а якісь йшли у пісок через непотрібність. Поряд із величезними трагедіями, здолати які не вистачить і життя, будувалося нове життя. Пускали коріння нові сім'ї. Скуповувалась нерухомість, втілювалися надії про своє житло, роботу, машини.

На попелі чиїхось розбитих надій новими паростками проростали нові надії. "Ми купили квартиру у Луганську", - у віконці каси пояснює касиру жінка. Такого дуже багато зараз. Квартири продають одразу з усім – меблями, посудом, килимами, минулим. Можна відразу купити чиєсь життя та чиїсь надії. "Найскладніше було з книгами. Вони виявилися нікому не потрібними. Я зателефонував до бібліотеки, але там були не дуже раді. А в квартирі свекрухи книг було три стіни однієї кімнати. І я виніс їх усі на звалище. Ви навіть не уявляєте, скільки всього виявляється у квартирі, у якій ціле життя прожили люди”.

Найправильнішою тактикою виявилася гнучкість. Жити від мети до мети, як у бігу на короткі дистанції. Не чекати, а діяти. Не мріяти, а рішуче йти вперед. Не критикувати, не аналізувати, не порівнювати. Жити без другого шансу та без поправок, одразу на чистовик.

Дуже багато тих, хто не зміг виплисти. Хто живий, але потонув у цих нереалізованих надіях. Хто говорить про те, що могло б бути і, напевно, було б. Хтось продовжує за інерцією чекати, обережно виглядаючи з-за рогу і сподіватися на щось. "Хотіли, але не склалося. Повинні були, але війна. Спочатку не виходило, а потім було не до того".

І з часом стає ясно, що перемагав той, хто діяв. Хто робив короткі кроки між мріями, хто бачив добро і вірив у нього. Хто зумів відштовхнутися від нереалізованих надій і випливти.

Ольга Кучер, Луганськ, для "ОстроВа"

Статті

Донбас
04.11.2024
12:30

Військові Z-«експерти» мріють, як Зеленського стратять «з явними ушкодженнями тіла». Огляд ЗМІ окупованого Донбасу

Минулого тижня ЗМІ окупованого Донбасу відзначилися низкою публікацій, які гордо назвали інтерв'ю з «незалежними» експертами. Незалежність авторів «резонансних» коментарів і «неупередженого» аналізу, скажімо чесно, викликає великі сумніви.   
Країна
03.11.2024
15:14

Що таке інформаційна війна. І чому Україна її програє

Щоб змусити звичайну людину вбити іншу (ми говоримо не про патологічних вбивць, а про пересічних людей), потрібен емоційний заряд - емоція, яка викличе це неприродне для нормальної людини бажання. А також моральне виправдання – пояснення, чому...
Світ
02.11.2024
09:36

“Катування з боку російських солдатів досягло рівня систематичної, схваленої на державному рівні політики”. Огляд західних медіа

“Порівняв безперервні атаки, які українські сили намагаються відбити, з “постійною грою у ‘вбити крота’, коли нові кризові точки виникають швидше, ніж з ними можна впоратися”. Це дозволяє Росії швидко просуватися вперед, коли вона знаходить слабке...
Всі статті